вівторок, 2 липня 2013 р.

Історія села Куниче



Географічне положення
і природні особливості села
            Село Куниче розташоване у північній частині Крижопільського району Вінницької області, на Правобережній Україні, між 27° 02' і 30° 04' сх. д., 48° 02' та 49° 39' пн. ш. Межує на заході з селом Шарапанівка, з півдня – з селом Соколівка цього ж району, на сході – з селом Китайгород та з селом Ілляшівка на півночі Тростянецького району.
            Рельєф села Куниче хвилясто-горбистий. Село розташоване в південній частині Волино-Подільської височини. Через село протікає річка Бережанка, утворюючи два ставки. На кристалічних масивах залягають осадочні породи, в деяких місцях пористі, або суглинки. Грунти в основному сірі, світло-сірі або суглинясті.
            Клімат села помірно-континентальний. Зима не дуже холодна, а літо тепле, нежарке. У літні місяці дмуть переважно західні і південно-західні вітри, що приносять вологу. Середня температура липня 20° - 23°, січня – 4° - 8°. Зима в більшості м'яка, з частою мінливістю температур. Середня кількість опадів – 450 мм.
            Куниче розташоване в підзоні лісостепу. Клімат і грунти сприяють розвитку сільського господарства – вирощуванню зернових, технічних та овочевих культур, розведенню садів. Розвинуте також тваринництво (ВРХ, вівці, свині, птахоферма). Провідними культурами являються зернові – пшениця, кукурудза та технічні – цукровий буряк, соняшник.
Село в давнину
            Територія Вінницької області, зокрема її південно-західна частина, понад Дністром, почала заселюватись уже в добу палеоліту (100 – 40 тис. років тому). В VIIIV тис. до н. е. густо заселяється басейн Південного Бугу. Сліди людських поселень на територїї Куничого відносяться до глибокої давнини, про що свідчать знайдені знаряддя праці з каменю (креміню): сокири, скребачки, уламок серпа та інше, вік яких сягає 40 – 6 тис. років. Тут жили первісні люди в епоху мезоліту і неоліту. По кількості знахідок можна судити, що перше поселення цих людей було в урочищі "Репалів Яр".
            В IVIII тис. до н. е. Наддністрянщина і Надбужжя були досить щільно заселені землеробськими племенами трипільської культури. Зустрічаються предмети типу трипільських поселень і на територїї Куничого, в районі "Замку" (глиняні фігурки жінки, коня, грузила, прикраси, уламки кераміки).
            На території "Садків" в IXVIII ст. було поселення слов'ян. Можливо, тут жили гончарі, тому що знайдено уламки кераміки (череп'яного посуду
плем'я уличів, яке жило між р. Буг і р. Дні
            В 1240 році після загарбання Києва монголо-татари захопили все Поділля, яке належало до Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький у 1254-1255 р. визволив від них землі по річці Південного Бугу. Але в 1259 році величезна монголо-татарська орда на чолі з Бурандаєм знову підкорила наші землі. Понад 100 років Поділля було під гнітом Золотої Орди і належало братам Котлубугу, Хачибею і Димитрію. Литовський князь Ольгерд, скориставшись ослабленням влади монголо-татар на Поділлі (Пониззі), розгромив їхні орди на р. Сині Води і захопив Поділля, яке віддав своїм племінникам Юрію, Олександру і Костянтину Корятовичам. Ті, в свою чергу, почали роздавати землі своїм васалам – військовим слугам. Володіння на захід від Тростянця і на південь від Тульчина дістались Герману Дашкевичу. В II половині XIV ст. всюди на Поділлі литовські феодали почали будувати замки, боячись українських селян. Такий замок виник і в нашій місцевості, залишки якого (високий штучний горб) знаходяться за 2 км на північний захід від села. Очевидно, він і належав Герману Дашкевичу.
            Литовські феодали почали забирати землі українських селян, накладати на них важкі феодальні повинності – оброки, панщину. Селяни постійно боролися проти феодального поневолення. До того ж, на нашу місцевість часто робили наскоки татари. Щоб захищатись, феодали почали будувати нові замки, укріплювати старі, вибирати для цього віддалені від сіл чи міст горбисті місця з крутими схилами. Дашкевичі побудували кілька замків, в яких жили по черзі, залежно від обставин, які складались в їхніх володіннях.
            В XVI ст. польські феодали посилили наступ на Україну, і все Поділля опинилося під їхньою владою. Замок також перейшов до одного із польських шляхтичів.
            Назва "Куниче" зустрічається в літопису козацького літописця Самійла Величка від 1674 р. Куниче згадується як місто, з яким об'єднувались кілька малих міст. Втретє згадку про місто Куниче знаходимо в літописі Поділля (Тульчинський краєзнавчий музей), де згадується битва козаків з турками під проводом гетьмана Самойловича.
"Весною 1672 року турецький султан Магомет IV з 3-тисячним військом турків вступив в Поділля і оволодів містом Кам'янцем. Щороку турки робили наскоки на різні міста і містечка Поділля з метою грабування і наживи і на шляху спалювали і грабували селища, убивали жителів, забирали в полон людей. Так були зруйновані турками Ладижин, Тульчин, Тростянець, Стіна, Куниче, Немирів, Бар, Бершадь, Сатанів, Вінниця, Могилів-Подільський та інші. Все Поділля являло собою в той час зруйновану пустелю".
(Із матеріалів Тульчинського краєзнавчого музею).
            Літопис свідчить, що в цій битві багато полягло турків, проте вони знову відновили наступ. Куниче було взято приступом. Турки зруйнували місто, взяли в рабство населення, будівлі та укріплення зрівняли із землею. Подільський літопис стверджує, що турки після зруйнування міста Куниче пішли на Ладижин, Бершадь, Умань, де також зробили великі спустошення.
На руїнах міста жителі Куничого, що врятувалися, збудували землянки та інші тимчасові житла. Про це свідчить те, що при обробітку землі та руйнуванні грунту природними явищами знаходимо сліди таких жител. Так, в 1937 році за околицею села (на межі сіл Куничого та Ілляшівки), була знайдена і розкопана пастухами піч, в якій був глиняний горщик і уламки іншого посуду. Поруч в землі лежали кістки, що дуже нагадували скелет людини. Про те, що Куниче було містом, добре укріпленим, свідчать бита цегла, каміння на полях колгоспу, а в північно-західній частині зберігся високий штучний земляний насип, який населення називає "Замком", "Валом", "Гайдамаччиною".
На полях, на північ від села, населення ще й  досі знаходить наконечники стріл і списів. З розповідей та народних переказів встановлено, що Куниче було багатим містом. Так у XVIII ст. селянами було знайдено на території села церковні дзвони, що були частково пошкоджені вогнем і механічно. Їх відправили в Немирів, переплавили, вилили нові і передали церкві, яку збудували в новому поселенні, що виникло на південний схід від колишнього і також стало називатися Куниче. При обробітку городів та полів населення знаходило цінні речі: браслети, кільця, сережки та інші золоті вироби. В центрі міста знаходилось чотири церкви, що оточували площу, на якій була викопана криниця. Площа вважалась для жителів міста священною. На цій площі відбувались різні збори, священні обряди. Криниця збереглася до наших днів і відома під назвою "Рублена криниця".
Походження назви "Куниче" невідомо. Про це немає ніяких достовірних даних, не згадується і в переказах. Можливо, ця назва пов'язана з тим, що в давнину на нашій території росли великі і густі ліси. В лісах водилося багато дикого звіра. Місцеві жителі займались полюванням, продавали пушнину. Высоко цінилося хутро куниць, на яких, мабуть,  в основному полювали жителі міста Куничого.
Куниче в кінці 17 – 19 ст.
            Після розгрому турками міста Куничого жителі, що залишилися в живих, почали будувати нове село на південний схід, за 3 км від старого місця. За ним залишили назву свого міста.
            В 1672 році за Бучацьким договором Поділля і Брацлавщина на 27 років попали під владу турецьких загарбників. В 1699 році за Карловицьким мирним договором турецькі загарбники залишили наші землі, і тут відновила своє панування королівська Польща. Волелюбний український народ вів боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Широкого розмаху на Брацлавщині набирав гайдамацький рух. В 40-х роках XVIII ст. в районі Гайсина, Немирова, Тульчина діяв гайдамацький загін на чолі з Гнатом Голим. Гайдамаки переховувались в навколишніх лісах, ярах. Місцевість навколо колишнього замка називалась раніше "Гайдамаччиною".
            В 1793 році, після II поділу Польщі, Поділля і Брацлавщина були возз'єднані з Україною в складі Росії. У 1797 році була утворена Подільська губернія. З 1804 року вона поділялась на 12 повітів. Куниче належало до Ольгопільського повіту. Володіння польських поміщиків царський уряд залишив, надавши їм привілегії російських дворян. Землі Куничого і село належали поміщику Бржозовському. Йому належали також Жабокрич, Соколівка, Левково, Китайгород, Довжок, Савинці, Чоботарка. В Куничому Бржозовському належало 450 десятин землі, ліс, ставок. Всіма справами в селі заправляв пан. Він мав за 1 км від села маєток (фільварок). Там жив його управляючий. Фільварок був обнесений колючим дротом. Ніхто не мав права заходити без дозволу. Скрізь були слуги.
            Важко жилося селянам у панів Бржозовських. Навіть ольгопільський земський справник змушений був у своєму рапорті визнати, що селяни маєтку цього поміщика відробляли панщину за підвищеними уроками, в результаті чого їм часто доводилось працювати замість трьох -  4, 5 і навіть 6 днів на тиждень. Дбаючи про збільшення прибутків свого маєтку, поміщик урізав селянські наділи, позбавив селян права користуватися спільним вигоном, випасом та іншими конче необхідними для них угіддями; заборонив їм збирати у лісі дрова і навіть листя. Якщо ж хто-небудь порушував наказ поміщика, на нього накладали штраф від 1 до 3 крб.
            Становище селян не поліпшилось і після царського маніфесту "про волю". На повстання проти пана піднялися селяни села Жабокрича. Повстання охопило Павлівку, Зеленянку. Особливо рішуче діяли селяни в селах Китайгород і Куниче. Вони відмовились підкорятись поміщику, заявивши, що він уже досить набрався з них штрафів за порубку лісу, за потраву посівів.
            Зенон Бржозовський змушений був послати у квітні 1861 р. телеграмму київському генерал-губернатору. На придушення повстання було кинуто батальйон піхоти, і прибув з військами подільський губернатор Брауншвейг. Селяни в Козинцях заявили, що працюватимуть два тижні, а після цього припинять роботи і не відновлять їх, якщо не приступлять до роботи селяни в Савинцях, Китайгороді, Куничому.
            З великими труднощами вдалося військам придушити ці повстання на деякий час.

Вперше у письмових джерелах володіння польських панів Бржозовських згадуються в 1756 р.
("Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета", вып. 4, Каменец-Подольск, 1904 г.)

            Багато селян і після реформи 1861 року залишались безземельними, тому що З. Бржозовський встановив дуже високу ціну – 102 крб. замість 33 – 35 крб. за десятину.
Лише куркулі могли купити землю. Безземельна біднота йшла працювати на будівництво залізниці в Крижопіль, що розпочалось в 1866 р., і цукроварні в Соколівці. Коли в 1874 р. цукроварня була збудована, жителі Соколівки, Куничого і навколишніх сіл попали в нову кабалу до поміщика Бржозовського.
Село до революції
            До 1917 року в Куничому було 250 дворів і біля 1000 чол. населення. Земля належала поміщику, куркулям, середнякам, біднякам та церкві.
            Куркуль Бегар Харитон мав 5 десятин землі, волів, коней. На ціле літо йшли до нього працювати селяни-бідняки лише за харчі та за тягло для обробітку своїх клаптиків землі. Селяни мали лише по чвертці поля (1/4 десятини). Коней, волів тоді було на всіх селян лише 15 пар та 12 плугів. Отже, щоб виорати своє убоге поле, селянській бідноті доводилось працювати на куркуля 15 днів. Часто селяни змушені були йти на заробітки до панів Бржозовського і Щеньовського (с. Капустяни). Чоловікам за день роботи платили 15 коп., жінкам – 10 коп., а дітей примушували працювати за 5 коп. або за харчі. Багато селян мали борги за оранку поля, за непосильні податки, а тому багато з них тікали з села або їхали на заробітки. Цілі сім'ї залишали село і їхали в Сибір, а повертались жебраками. Так виїхали сім'ї Токаренка Івана, Лисенка Петра, Бугая Якова, а повернувшись, стали жебрачити.
            На одному з фільварків було 40 голів робочих волів, 36 коней, а птиці – без ліку. Вся худоба відправлялась у Варшаву, а також на харчування поміщицької сім'ї і її багаточисленної прислуги. У фільварку наймалися на роботу жителі села Куничого. Працювали від світанку до смеркання і одержували за це 20 – 25 коп. Селян поміщик не харчував. На роботу управляючий приймав більше панських підлабузників. Тих, хто був чимось невдоволений, швидко проганяли. Щоб заохотити селян до праці, в неділю управляючий за 40 коп. наймав музику для молоді. Музика складалася з двох скрипок і бубончика. Хлопці та дівчата були одягнені бідно: в білих домотканих штанах, широких, зібраних в поясі, у вишиваних сорочках, на ногах постоли, обмотані поволокою. Коли поволока в танці розмотувалася, хлопець зупиняв дівчину, обмотував поволокою ногу і тоді знову йшов у танець. Такі умови існування спонукали селян до боротьби за краще життя.
            У 1905 – 1907 р. р. в с. Куничому революційні хвилювання позначились підпалами поміщицьких маєтків. Селяни почали відкрито виступати проти пана. В 1905 р. селяни Куций Григорій, Сандуляк Григорій, Юрченко Лук'ян, Кучмаренко Федот, Мамуняк Спиридон самовільно пішли в поміщицький ліс, знаючи, що він колись був власністю частину дерев для своїх потреб. За це їм була присуджена кара: з усіх пнів зрізаних дерев пан наказав зрізати кружки, начепити на шиї винуватцям і водити їх по всьому селу.
Своє невдоволення селяни виявляли щей тим, що кілька разів намагалися підпалити поміщицькі маєтки.
Землі поміщика Бржозовського межували із землями поміщика Щеньовського. Придушивши виступи селян у своїх маєтках, ці поміщики знову повернулись до розваг – полювання, гри в карти. Щеньовський програв свій ліс у карти. Багатства Бржозовського зросли, і зросло гноблення селян.
            Часто-густо селяни ходили та Раківці батрачити. Економічне становище села було надзвичайно поганим. Прибуток селянина становив за рік 10 – 15 крб. В селі не було ніяких промислових підприємств. Залізниця була за 25 км від села. В 1893 р. пан Щеньовський проклав вузьку колію від с. Капустяни до Вапнярки. На будівництві цієї залізниці загинуло понад 10 чол.
            Селяни сіяли жито, ячмінь, картоплю, кукурудзу. Урожай збирали мізерний. Так, Касіяненко Іван Хомич, який засівав чвертку землі, збирав лише 6 – 8 пудів. Худоби для обробітку землі не було, поля не угноювались. Ліс належав панові. Селяни мали 2 вигони, за які щорічно платили панові по 10 крб. На цих випасах пасли вівці, свині, корови. Ставок теж належав панові. Селяни не мали права купатися, прати білизну. Хати селян всі були покриті соломою, мали жалюгідний вигляд. Лише дві хати були покриті залізною покрівлею – це хати куркулів. Полотно селяни ткали самі. З нього вручну самі виготовляли білизну, одяг.
            До революції 1905 року землі в переважній більшості належали поміщикові, селянам же належала невелика кількість найгіршої землі. Поміщик мав два фільварки за селом, в яких жили управляючі. Ними були поляки з агрономічними знаннями, виписані з Польщі. Їх було три: Волянський, Брохольський, Дровольський. Багатства пана були дуже великі.
Школа до революції
            Школа в с. Куничому була заснована в 1864 р. Це була трьохкласна церковно-парафіяльна школа, яка містилася у невеликому селянському будиночку з однією класною кімнатою, квартирою вчителя і коридором. Навчав дітей церковний дяк, який сам був майже зовсім неписьменний. Школа мала жалюгідний вигляд. Для неї держава не відпускала ніяких коштів. Витрати на школу та дяка брала на себе сільська громада, з якої збирався так званий мирський податок. Навчання проводилось без всякої системи та програм, в непридатному приміщенні, за грубо збитими столами. У всіх трьох класах нараховувалося 30 – 35 дітей. Навчалися переважно діти сільських багатіїв.

Але, незважаючи на всі утиски царизму, потяг народу до освіти був дуже великий. Це підтверджується хоч би тим, що в 1908 році населення села Куничого послало делегецію до поміщика Бржозовського з проханням, щоб він продав з свого масиву невелику ділянку землі для будівництва нової школи. На це прохання він відповів: "Продати землі? Мені самому мало. Дивлюся, де б ще прикупити.".
1936 рік. Педколектив Куницької початкової школи.
1936 рік. Педколектив Куницької початкової школи.
Та ця відповідь не дуже засмутила селян. На сільській сходці цього ж таки року селяни вирішили збудувати школу за власні кошти на пустирі. Кожен житель здав коштів стільки, скільки міг. За ці гроші в 1910 році був збудований будинок на 3 класних кімнати. В школі працювали 2 вчителі. Один з них, Таран, був людиною революційно настроєною. Не один раз в себе на квартирі він збирав учителів із сусідніх сіл Савинецької волості. Тут вони читали нелегальну літературу. В школі в той час було відкрито четвертий клас. Учителі працювали з комбінованими класами.
Школа та вчителі були на утриманні земства, Але більша доля витрат припадала на селян, з яких на освіту систематично збирали "мирські". Число учнів зростало, але воно становило лише 60 % дітей шкільного віку. В 1915 році в школу був направлений вчителем Дацюк. Він домігся організації при школі бібліотеки з 200 книг, добув їх різними шляхами. Література в цій бібліотеці складалася з легальної і нелегальної. Якщо в легальній літературі були твори реакційних письменників, то серед нелегальних можна було зустріти твори Шевченка, Чернишевського та інших письменників-революціонерів. Багато працював Дацюк над підвищенням культури села. Крім розповсюдження літератури, він організував перегляд картин "чарівним ліхтарем". Але пізніше, в 1920 році, його погляди змінилися – він став націоналістом, підтримував Центральну раду і виїхав із села.
Лікувальних установ в селі не було, інших культурно-освітніх
1936 рік. Педколектив та учні Куницької початкової школи.

Революція і громадянська війна
                        В дні підготовки і проведення Великої Жовтневої революції революційний рух в нашому селі скеровувався пролетаріатом Соколівської цукроварні та солдатами-фронтовиками, що повернулися в село.
            9 серпня 1917 року робітники цукроварні, серед яких були і куничани, на своїх  зборах  обрали  де-
легатів у Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів Ольгопільського повіту.
            В грудні 1917 року солдати-фронтовики Соколівки створили сільський комітет, який проголосив Радянську владу на селі. Це було зроблено і в Куничому. Першим головою сільської ради був солдат-фронтовик (прізвище невідоме). Пан Бржозовський і його управляючі, покинувши все майно, втекли з села. Солдати, що повернулися з війни, допомагали розподіляти землю між селянами. Весь с/г інвентар та худоба теж були роздані селянам. Між ними було поділено 30 га попівської землі, 50 га куркульської та 350 га поміщицької.
            В Соколівці ще охороняв ц/завод військовий загін, що визнавав лише тимчасовий уряд. Сільський комітет направляє матроса-фронтовика Москалюка Т. на ст. Рудниця за загоном революційних військ, які допомогли селянам роззброїти білогвардійців. Радянська влада перемогла в Соколівці і в Куничому.
            В роки громадянської війни через Куниче проходили білогвардійці, різні банди, мобілізовували селян на погроми єврейського населення в Жабокричі і Вапнярці. Проте більшість населення виступала проти погромів, тікала в Брацлав, Немирів. Окремі нестійкі елементи, поміщицькі прихвосні, разом з махновськими бандами грабували населення, влаштовували погроми.
            Організатором боротьби проти банд був наш односельчанин Іван Босяк, чекіст. Під час одного нальоту на село бандити жорстоко розправились з радянським активістом. Незабаром повернулись у свої володіння поміщик Бржозовський і економ Волянський, при допомозі гайдамаків повернули собі землю, розправлялися з учасниками революції.
            В 1920 році 1-а Кінна армія С. М. Будьонного гнала на захід білополяків. Разом з ними втекли Бржозовський, Волянський та їхні прихвосні. В село вступили червоноармійці з бригади Г. І. Котовського.

Після закінчення громадянської війни в селі почалось культурне будівництво. Ще в 1910 р. було почато будівництво клубу, але в зв'язку з імперіалістичною війною, революцією та громадянською війною його було припинено. В 1918 р. знову відновлено будівництво, яке йшло з перервами. Активну участь у будівництві клубу приймали жителі с. Куниче, а також червоноармійці з бригади Г. І. Котовського, частина якої тоді стояла в селі. Закінчили будувати клуб в 1923 році. При клубі було відкрито хату-читальню.
            Відновилася радянська влада. Була створена земельна комісія, до складу якої ввійшли Яценко Павло, Херсун Хома, Верзун Тодір. Вони розподіляли панську землю між селянами відповідно до кількості чоловік у сім'ї. Цією землею селяни користувались до 1930 року. В 1930 р. всі селяни об'єднались в одне колективне господарство.
            В 1923 р. був створений комітет незаможників. Головою його був Верзун Степан.
            З болем в серці зустріли селяни звістку про смерть В. І. Леніна. Багато людей 22 січня 1924 р., долаючи снігові замети, йшли в Соколівку до ц/заводу на сходку, де вже біля багать грілось багато людей, вбитих великим всенародним горем. До пізньої ночі гудів мітинг. Склали клятву, рішення, вибрали посланців і послали у Москву.
            До 1925 р. у селі не було ні комсомольської, ні партійної організацій. Першим комсомольцем був Гнатенко Арсен Семенович, що входив до комсомольської організації с. Китайгород. В 1926 р. повернулись комуністами з Червоної Армії Олійник Дорофей Семенович та Гнатенко Арсен Семенович. Вони стали на облік в партійному осередку Соколівського ц/заводу, тому що в селі партосередку не було.
В 1928 р. до лав Комуністичної партії вступив Херсун Ілля Тодосійович, і тоді в селі було створено партійний осередок.
В 1932 р. було організовано МТС. Колгосп передав їй 2 двигуни, 3 молотарки. З МТС одержували те, що було потрібне для розвитку і зміцнення колгоспу.
30-ті роки характерні тим, що ведеться робота по суцільній ліквідації неписьменності. Вечорами в школі працював лікнеп, де дорослі навчалися грамоти. Школа спочатку мала лише один будинок. Потім, у зв'язку із збільшенням контингенту учнів, школі було передано ще один будинок, в якому був раніше банк. Учитель Левкопас приділяє дуже багато уваги культурно-освітній роботі серед селян. При клубі було організовано співочий та драматичний гуртки, які часто виїжджали з художніми виступами в сусідні села. Гуртки ці користувалися великою популярністю серед глядачів.
Будівництво соціалізму в селі
і культурна революція

            В 1923 р. була утворена артіль незаможників, куди ввійшли 26 сімей.  Першими  серед  них  були Семен Коваль,  Йосип Херсун,  Козак  Василь.  Гроші  на  придбання сільськогосподарського інвентаря та тягла видала держава.
            Напередодні колективізації, в 1925 році, селянські господарства було об'єднано в союзи, які  називалися СОЗ (спільний обробіток землі). Їх було кілька. На теририторії Бегарівки було організовано СОЗ імені  Шевченка, головою якого був Козак Марко  Іванович.  Проте невсі селяни входили в ці СОЗ'и.
            В 1929 р. почалася суцільна колектизація на селі. При організації колгоспів було допущено ряд перекручень і помилок, через що частина селян вийшла з колгоспу. Після опублікування в "Правді" постанови, в якій засуджувалися недоліки і перекручення в справі колективізації, партійна організація разом з комсомольською розгорнула широку агітаційну роботу по залученню селян в колгоспи.
            Закінчено організацію колгоспу в селі в 1930 р., а в 1933 р. йому присвоєно назву "Жовтнева революція".
            Активними організаторами колгоспу були Олійник Дорофей Семенович, Касіяненко Трохим Олександрович, Козак Василь Іванович. Вони організували группу, яка мала завдання вести боротьбу з куркулями за повну колективізацію на селі. Велику боротьбу вели партійна і комсомольська організації. У куркуля Щербатого Владика було відібрано 2 млини (водяний і вітряний) і передано в колгосп для загального користування. Самого Щербатого вислано в Сибір. Крім цього, в селі ще були куркульські господарства Швеця Івана, Луценка Купріяна. В них було відібрано і передано в колгосп 19 га землі, а їх вислано з села.
            З кожним роком колгосп міцнів, люди віддавали всі сили для обогачення його. Селяни бачили, що шлях до кращого життя – в колгоспі, в праці. В артілі почали виділятися передовики праці, яких з кожним роком стає все більше. Серед них були й такі, що їздили на нараду передовиків с/г у Москву. Це ланкова Чорна Ірина Апатіївна, Бойко Матрона Антонівна.
"Вставай, страна огромная…"
            Війна, що почалася з фашистами 22 червня 1941 року, докотилася до Куничого в липні місяці. За селом, на північній околиці його, де тепер колгоспний сад, кілька днів точився бій, після чого село було зайняте румунами. Зголоднілі "вояки" вдиралися в комори, в хліви, забирали борошно, крупи, птицю, свиней і прямо серед двору (а всі будівлі були під соломою) розкладали вогнище і варили мамалигу чи м'ясо, вилізали на плодові дерева і, наче гусінь, об'їдали зеленці.
            Наша територія була окупована румунськими властями під контролем німців. Окупанти знущалися над населенням, забирали велику рогату худобу, свиней, овець, птицю, хліб та інші продукти. В с. Соколівці знаходилася жандармерія. В Куничому діяли запроданці, румунські посіпаки, поліцаї Лисенко Віктор М., Херсун Ананій, Мельник Кость, староста Сандуляк Семен. Останні два особливо старалися і вірно служили своїм "господарям", допомагали грабувати  радянських патріотів.
            Сільським старостою був Нагірняк Марко. Насильно заставили його служити окупантам, але за непокору один раз його вивезли в поле і добре побили, потім привезли до примарії (так називалась ) і ще раз побили привселюдно. Доніс румунам на нього Сандуляк Семен, який був комендантом села, а після цього став старостою. Це був зрадник, дезертир. Він був чваньковитий, жорстокий з односельчанами, вимагав, щоб всі величали його "паном", навіть батько і дружина. Він доніс окупантам на молодого сільського хлопця Стовбатька Петра, який зустрівся був у лісі з партизанами. Юнака закатували.
            В селах окупанти створювали свої господарства, в яких примушували працювати все населення. Поля сильно охоронялися жандармами і сільськими поліцаями. Але куничани були патріотами свого краю і, як могли, шкодили загарбникам. Одного разу посіяли овес в глинясту землю перед дощем, а той так заплескав його, що майже нічого не зійшло.
            Всю війну ніхто в селі і не підозрював, який подвиг чинили відважні жінки Кривошея Василина та Довганюк Ганна, які переховували двох льотчиків, що втекли з полону. Потім молодий хлопець Сапіжинський Віктор допоміг їм зв'язатися з партизанами.
            Народний опір окупантам зростав. Взимку 1944 року, в січні місяці, партизанське з'єднання імені В. І. Леніна під командуванням М. І. Володимирова робило рейд по тилах противника і допомагало в наступі Червоній Армії. Партизани розташувалися в с. Заболотне і в лісі, на "Транспорті". Звідси кілька партизанів в'їхали надвечір в Куниче, розбили комори з хлібом і почали роздавати його населенню. Одним із цих партизанів був і нинішній житель села Сидоров Володимир.
            На другий день в село прийшов каральний загін. Жителям села наказано знову знести хліб в комори. Якщо ж не знесуть, то буде розстріляний кожний третій житель. На майдан біля церкви було зігнано все чоловіче населення села як заложники. Про це зразу ж повідомили партизанам, які все ще стояли в лісі. Узнавши про те, що партизани вже біля села, жандарми втекли в Соколівку, нікого не розстрілявши. Активно підтримував зв'язки з партизанами житель села Пастух Терентій.
            14 березня 1944 року село визволили частини 52-ої армії 2-го Українського фронту. Всі дорослі чоловіки села пішли на фронт і воювали в 252-і дивізії під Ясами і Кишиневом, визволяли Угорщину, Австрію, Чехословаччину.
            Страшна і жорстока війна по-різному визначила долі наших односельчан. Важкі фронтові дороги долали медсестри Мельник Марія Григорівна і Вихристюк Любов Василівна, фельдшер Швець Горпина Василівна.
            Хоробро воювали на фронтах наші земляки Григоренко Павло Кузьмич, Гнатенко Арсен Семенович, Херсун Тарас Васильович, Коломійчук Яків Терентійович, Зеленчук Іван Андронович, Довганюк Іван Тимофійович, Козак Гнат Маркович, Олійник Василь Леонтійович, Херсун Арсен Тодосійович, Вихристюк Йосип Тодотович, Херсун Демид Степанович та інші.
            Страшною виявилась доля Івана Швеця. Йому, зовсім молодому солдату, довелось
пройти через страхіття Бухенвальдського концтабору. Лише навальний наступ радянських
військ допоміг йому і ще небагатьом в'язням врятуватись.
152 наших односельчанина не повернулись з фронтових доріг. Вони навіки залишилися під обелісками від Сталінграда до Берліна, від Ясс до Будапешта і Відня.
            Імена їхні не забуті. Вони золотом сіяють на плитах меморіалу.
Відбудова і розвиток господарства
            Великі збитки селу нанесла війна. 152 чол. наших односельчан загинули на фронтах. За період окупації в селі не залишилось ні тракторів, ні інших сільськогосподарських машин. Зразу ж після звільнення села жителі взялися відновлювати господарство. Найперше завдання, яке було поставлене перед всіма жителями села, як і всюди, - це знаходити на полях, в ярах, у лісі залишки війни: гранати, міни, снаряди, що не вибухнули, і повідомляти про місце їх знаходження. Лише після цього можна було орати поля.
Велика частина полів позаростала бур'янами, перетворилася в цілину, порослу пирієм. Обробляти поля приходилось вручну. Орали коровами колгоспників або копали лопатами. Вручну треба було вибирати із землі пирій. Важко і небезпечно було працювати на полях. Всю весну йшли бої на Яссько-Кишинівському напрямку. Ворожі літаки постійно проривались через лінію фронту і бомбили вузлову станцію Вапнярка, через яку на фронт йшли ешелони з боєприпасами і технікою. Лише в травні 1944 року відбулось 17 нальотів на станцію.полі, коло Бубликового городу, виривши глибоку воронку, заповнену водою. Нальоти відбувалися вночі, тому всі жителі, взявши теплий одяг і найнеобхідніші речі, тікали з дому і ховались в ярах, ровах. Не раз вдень ворожі літаки проносились на бриючому польоті над селом чи над головами працюючих у полі людей і строчили з кулеметів. На щастя, ніхто з людей не постраждав. Відступаючи, фашисти намагались обманути радянських людей, залякати, посіяти паніку. Вони скидали з літаків листівки, в яких писали, що їхня армія непереможна, незабаром одержить нову зброю і знову піде в наступ. Такі листівки скинув літак над лісом "Запустом".
            Але це вже не лякало нікого. Люди обробляли землю, засівали її. Земля за час війни виснажилась, давала дуже низькі врожаї. Молотили хліб ціпами, тому що на весь колгосп була лише одна молотарка. Важко було загоїти рани, нанесені війною. В 1948 році колгосп став закупляти техніку – було закуплено 2 трактори ХТЗ і одну машину "полуторку" (1,5 т). Праця колгоспників стала продуктивнішою: удобрюються поля, збільшуються врожаї, зростають прибутки колгоспників, міцніє колгосп. Після війни були трактористи Зошан Василь, Мартинюк Кирило, Довганюк Іван, Гелета Павло, Тумак Мокій.
            В колгоспі було створено 7 бригад і 49 ланок. Після прийняття ряду постанов Пленумів ЦК КПРС зростає добробут колгоспників. Швидкими темпами йде колгоспне будівництво. В 1947 році агрономом колгоспу став Мармур К. А., в 1947 році – головою колгоспу Бойко І. П. Було побудоване зерносховище, 6 типових, добре обладнаних, тваринницьких приміщень. Збільшується і кількість техніки: колгсп має уже чотири трактори (гусеничних), два комбайни, один буряковий, багато плугів, сівалок. Міцніє з кожним роком економіка колгоспу.
На колгоспному полі в 1951 році.
            Покращується добробут колгоспників. В 50-х роках колгосп був учасником ВДНГ у Москві. Агроном Мармур К. А. і цілий ряд колгоспників були запрошені у Москву на виставку і нагороджені медалями за високі урожаї цукрових буряків.
Агроном Мармур К. А. і голова колгоспу Бойко І. П. (1952 рік)
            Життя колгоспників стає цікавішим, змістовнішим. Кожного року в лісі "Грабече" (біля с. Радянського) проводиться День ланкових, на стадіоні, в Крижополі, щороку відбувається районе свято пісні 1 Травня. В клубі працює драматичний гурток, співочий. Драмгуртківці ставлять з великим успіхом "Наталку-Полтавку", "На перші гулі" та інші.
Особливо цікавою і змістовною була робота клубу, коли ним завідував Яків Мельник. Активним органіатором роботи драмгуртка була вчителька Карло Домна Олександрівна.
            В 1958 році побудовано контору колгоспу. В 1959 році радіофіковано село, в 1960-61 р. р. – електрифіковано. В 1955 році збудовано новий будинок для сільського універмагу.
            Значно зросло в колгоспі поголів'я великої рогатої худоби. Так, в 1953 р. було 273 ВРХ, в т. ч. 67 корів; в 1960 році стало 670 голів, в т. ч. корів 290 голів; в 1964 році – 850 голів, в т. ч. корів 320. Свиней в 1953 році було 331, в 1960 році – 1203, в 1964 році – 1500 штук.
            Збільшився валовий збір зерна в колгоспі. Колгоспники стали вирощувати високі врожаї цукрового буряка, кукурудзи, гороху, пшениці. Якщо урожайність зернових до 1955 року становила в середньому 16,5 ц, то в 1960 році – 23,5 ц.
            Зросла і культура села, добробут колгоспників. З 1957 р. в селі працює стаціонарна кіноустановка. Є сільська бібліотека, медпункт, радіовузол. За післявоєнні роки колгоспниками збудовано багато нових будинків, покритих бляхою і шифером, настелено дерев'яну підлогу. В більшості квартир колгоспників – сучасне умеблювання, радіоприймачі. В 1962 році в селі появився перший телевізор. 62 випускники Куничанської школи закінчили середні спеціальні та вищі навчальні заклади і стали спеціалістами в різних галузях господарства: 10 вчителів, 20 медпрацівників, 7 офіцерів Червоної Армії, 11 спеціалістів с/г, 1 інженер, 1 геолог та інші.
            В даний час в колгоспі є партійна організація, яка нараховує 24 комуністи, та комсомольська організація – 57 комсомольців.
            Зараз колгоспне виробництво добре оснащене технікою: 13 тракторів, 3 зернових комбайни, 1 буряковий і 2 кукурудзозбиральних, 1 конавантажувач, 8 автомашин.
            Сільське і колгоспне будівництво триває. В 1962 р. збудовано шкільне приміщення на 2 класних кімнати, в 1965 р. – дитячий садок і .
Свято останнього дзвоника (1965 р.)
- 1991 рік –
Що дала нам Радянська влада
            Село повністю обновилося. Всі жителі села побудували нові хати, придбали сучасні меблі. В багатьох інтер'єри, як в міських квартирах. Килими стали звичайною річчю в побуті селян. Майже в кожному домі появились телевізори, газ. Пральні машини та різна побутова електротехніка – неодмінні атрибути сільського побуту. 20 жителів села придбали автомашини. В багатьох є мотоцикли. В промтоварному магазині полиці завалені різними промисловими товарами, побутовою технікою, господарськими виробами. В продуктовому магазині безліч різних продуктів, консервів, кондитерських виробів. Багато цукру, ковбаси, риби, хліба, різноманітних цукерок.
            Всі жителі села мають в ощадкасі певні трудові збереження: від 1000 крб. до 10 -30 тис. крб.
            Працює кінотеатр, де демонструються найкращі радянські і зарубіжні кінофільми.
На полях працюють найновіші і найпотужніші трактори, комбайни ("Нива", "Херсонець", "Дон"), різна с/г техніка. Господарство обслуговує великий автопарк. В колгоспі стали необхідні працівники різних спеціальностей: агрономи, зоотехніки, ветеринар, інженер, електрик, економіст, бухгалтер.
            Завдяки застосуванню органічних і мінеральних добрив на бідних грунтах полів почали збирати високі врожаї зернових – по 36 - 48 ц з 1 га.
            Кожний голова колгоспу вносить певний вклад у розвиток села і колгоспного господарства. Вовчок Михайло Олексійович багато зробив для зміцнення тваринницької бази: було побудовано нові ферми.
            З ініціативи і під керівництвом голови колгоспу Тімини Івана Степановича зроблено нову греблю і утворено великий і красивий ставок в центрі села (1962 – 63 р. р.), більший і глибший за попередній. Збудовано дитячий садок (1964 р.) і медпункт (1966 р.).
            З ініціативи Вовчка М. О. до села побудовано шосейну дорогу в 1970 р. В 1972 р. почав ходити автобус. В 1970 р. дорогу обсадили каштанами, липами, тополями, яблунями. З ініціативи нашого односельчанина Мельника Олександра Яковича, начальника Крижопільської шляхово-будівельної дільниці, в 1990 році зроблено асфальтове покриття дороги. Випускник Куничанської 8-річної школи Мельник О. Я. закінчив Одеський державний університет і здобув професію інженера-геолога.
Мельник О. Я.
            Особливо багато зробив для розвитку колгоспу і села наш односельчанин Єроменко Григорій Макарович, який пройшов шлях від простого механізатора до голови колгоспу. Закінчивши Уманський с/г інститут, одержав диплом агронома.
            В 1977 р. його обрали головою колгоспу "Жовтнева революція", який очолює уже 20 років. Це голова – будівник. За цей час господарство стало міцним і багатим, колгосп – передовим. Колгоспники одержували добру зарплату, хліб. Трудівників шанували, нагороджували урядовими нагородами, преміями, поїздками туристськими поїздами, круїзом по Чорному морю на теплоході "Нахимов". Відпочивали в Болгарії, в будинках відпочинку на Україні, лікувались в кращих санаторіях Радянського Союзу.
            За час свого головування Єроменко Г. М. багато зробив, щоб село було сучасним, красивим. Всі вулиці з твердим покриттям. В 1982 р. за рахунок колгоспу побудовано нову школу, завезено все нове обладнання і меблі. В 1989 р. побудовано 2-поверховий адміністративний будинок, в якому розмістились контора колгоспу, сільська Рада, пошта, ощадкаса.
            В 1979 р. відкрито пам'ятник поляглим на фронтах Великої Вітчизняної війни куничанам. Збудовано новий тракторний стан, автогараж, вагову, критий механізований тік. В 1994 р. закінчено новий Будинок культури. В 1991 р. почато будівництво торгового комплексу. Центр села заасфальтовано, обнесено ажурною чавунною огорожею. Почато будівництво будинків для сімей молодих колгоспників.
            Добре була розвинута народна освіта в селі. В школі навчалось 56 – 65 дітей. Виділялись державою значні кошти на придбання унаочнення, різного обладнання, на організацію позакласної виховної роботи. Працювали різні гуртки, групи подовженого дня. Учні одержували висококалорійне гаряче харчування в шкільній їдальні. Кілька років всі учні школи харчувалися безкоштовно за рахунок колгоспу. Це – заслуга голови колгоспу.
            Для учнів організовувались екскурсійні поїздки у Москву, Київ, Одесу, Брест, Мінськ, Тульчин, Сороки. В цьому допомагав коштами колгосп.
            Учні користувались безплатно підручниками. В школі створена велика бібліотека.
            За часи Радянської влади 67 випускників школи закінчили різні вузи країни і добули вищу освіту. З них: учителів – 19, інженерів – 11, агрономів та інших спеціалістів с/г – 11, бухгалтерів, економістів – 5, юристів – 2, геологів -2 та інші.
            33 куничани стали офіцерами Радянської Армії.
Наш односельчанин Коломійчук Леонід Михайлович став профессором і викладачем (дуже талановитим) в Одеському інституті електротехнічного зв'язку.
Козак Павло Васильович був довгий час
заступником міністра фінансів МФСР.
Бородачик Петро Іванович вже майже 15 років очолює фінвідділ Крижопільського райвиконкому.
            Дуже багато випускників школи здобули середню спеціальну освіту. Вся молодь віком до 30 років має загальну середню освіту.
            Регулярно працює дитячий садок.
            В селі діє фельдшерсько-акушерський пункт, де добросовісно подають необхідну медичну допомогу населенню фельдшер Гнаткова Ольга Миколаївна та акушерка Глуха Лідія Іванівна.
            З 1964 р. в селі працює пошта, яку очолює Лисенко Ніна Іванівна.
            Жителів села зменшилось до 800 чол. проти 1702 чол. у 1964 р. Багато молоді, здобувши освіту, виїжджали працювати за направленням. Інші виїжджали на будови Радянського Союзу, на промислові підприємства.
            В 1989 р. населення села передплачувало 1536 екземплярiв газет і журналів. Дуже багато сімей могли мати по 5 – 10 екземплярів.
- 1997 р. –
Що дала нам "незалежність" України

            Безробіття, голод, злидні, беззаконня, безправність.
            Народ, повіривши брехливим запевненням Народного Руху України, на Всеукраїнському референдумі проголосував за незалежність України. Радянський Союз розпався. До влади прийшли новоявлені "пани" – ставленики західного капіталу, і почалось масове пограбування українського народу. Всі багатства, створені за роки Радянської влади всім народом, почали розкрадати, вивозити за кордон, продавати за безцінь різним пройдисвітам, іноземним інвесторам. В результаті цього заводи майже не працюють, вітчизняних товарів майже немає. Сільські магазини – промтоварний і продуктовий стоять порожні. Купити нічого. У людей зовсім немає грошей. Повіривши брехливим обіцянкам першого президента України Кравчука Л. М., люди здали всі свої збереження в ощадкасу, але держава всі гроші вкрала і вже 6 років ніяк їх не хоче повернути.
            Багато людей безробітних, інші більшу частину року перебувають у "відпустках" за свій рахунок. Так у селі директора БК і завбібліотекою перевели лише на ¼ ставки і вони вже 10 місяців знаходяться у "відпустці". В колгоспі давали зарплату ще за травень 1996 року. Деякі заводи розраховуються за здану с/г продукцію натурою: Тульчинський м'ясокомбінат – ковбасою, Крижопільський сирзавод – маслом. Ці продукти видають колгоспникам в рахунок зарплати.
            Вчителям в школі зарплату видають із запізненням на 4 – 5 місяців. Відпускні видавали цукром. Пенсії виплачують теж із запізненням на 4 місяці. В багатьох сім'ях панує голод. З грудня 1996 р. в селі діє невеликий базар, де можна купити все, але нема за що. Всі базари заповнені закордонним третьосортним мотлохом.
Колгосп ледве тримається. Вся політика президента Кучми Л. Д. і його уряду спрямована за вказівкою Міжнародного валютного фонду на повний розвал колгоспної системи. Держава не розраховується з колгоспами за  здане зерно. Техніка в колгоспі стара, зношена, ламається, ремонтувати нічим. Нову купити колгосп не може через високі ціни і повну відсутність грошей. Часто тепер немає бензину, солярки. Все можна дістати по бартеру в комерційних структурах, але на дуже здирницьких умовах.
Неймовірними зусиллями вдається утримати колгосп від остаточної загибелі голові колгоспу Єроменко Г. М.
Кількість населення швидко зменшується. Через важкі умови життя смертність перевершує народжуваність. Зараз в селі проживає 762 чол. Лікування тепер платне і коштує дорого. В лікарні треба за все платити. На лікування лягати треба зі всім своїм: ліками, постіллю, одягом, їжею, бинтами, шприцами.
            В школі зменшена кількість годин на основні предмети. Зовсім знято оплату позакласної роботи. Всіх вчителів зрівняли в зарплаті незалежно від освіти і стажу. Учні не зацікавлені у навчанні. Навчання у вузах платне і багатьом сільським дітям недоступне.
            Знижується культурний рівень населення. В 1989 р. жителі села передплачували 1536 екз. газет і журналів, в 1997 р. – 364 екз.
            В 1992 р. почато будівництво торгового комплексу, але припинено через відсутність коштів. В 1993 – 94 р. р. впорядковано центр села. Колгосп почав будувати будиночки для молодих сімей, Але припинив через недостачу коштів. З цієї ж причини молоді сім'ї не можуть їх викупити.
Список українських полків, міст, містечок і сіл, населення яких було приведене до присяги на вірність Російській державі (I половина січня 1654 р.)
            … в міста полку Брацлавського послані князь Федір Борятинський та піддячий Василь Хапугін –
Брацлав
Тростянець
Тульчин
Клебань
Тиманівка
Ободівка
Баланівка
Жабокрич
Сомівка
Соколівка
Куниче
і т. д. (всього 19 міст)

(Книга "Воссоединение Украины с Россией", т. 3, 1954 г.)
При написанні історії села використано матеріали:
1.      "Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область"
2.      Матеріали Вінницького державного архіву.
3.      Матеріали Тульчинського краєзнавчого музею.
4.      Матеріали краєзнавчого музею с. Соколівки.
5.      Матеріали районної газети "Сільські новини".
6.      Спогади жителів села.
Спогади жителів села записані учителями Куницької школи в 1962 – 1964 р. р.
Матеріали зібрала і написала історію Мармур Ніна Калістратівна.
Переробила і доповнила в.
Комп'ютерне верстання виконав Гаврилей В. А. (26.06.2009р.)


I
1.    Первісно-общинний лад

            Історія села Куниче дуже давня. Сліди людських поселень тут належать до глибокої давнини, про що свідчать знайдені в урочищі "Репалів Яр" знаряддя праці з кремню. В шкільному музеї знаходяться кам'яні сокири, скребачки, ножі, уламок серпа та багато інших предметів періоду палеоліту, мезоліту та неоліту. Вік цих знахідок сягає 40 -60 тис. років. По кількості знайдених предметів можна судити, що тут була досить велика стоянка первісних людей.
            Під час будівництва нафтопроводу Одеса- Броди на трасі весь час працювали археологи; в Крижопільському районі – Вінницька археологічна експедиція. Вони відвідали шкільний музей і оцінили колекцію як багатющу й унікальну. До музею зносили свої знахідки всі жителі села. В 50 – 60-х роках XX ст. на полях часто зустрічались знаряддя праці первісних людей.
            Ще в 60-х роках розповідали старі люди, що в 20-х роках на Шендерковій горі корчували пні зрубаних дерев і виявили в землі скелет людини, яка лежала головою на південь. Коло неї були стріли. Саме так ховали скіфів.
2. Трипільська культура
            В IVIII тис. до н. е. Надднiстрянщина і Надбужжя були досить сильно заселені землеробськими племенами трипільської культури. Зустрічаються предмети типу трипільських поселень і на території Куничого, в районі "Замку", садків (глиняні фігурки жінки – хранительки роду, коня, грузила, прикраси, уламки кераміки).
3.    Слов'янське поселення
            На північ від села велика територія зайнята садками, які колись, до революції, належали селянам. Тепер це ліс з мальовничими полянами, улюблене місце відпочинку жителів села. До війни і після ці поляни орали і сіяли жито. Тут було знайдено уламки кераміки (череп'яного посуду) з орнаментом, характерним для слов'ян (ямчасто-хвилястий, хвилясто-лінійний) і з товстим дном. До війни пастухи розкопали піч з горшками і таким же орнаментом. Біля печі лежав кістяк людини.
            Ці знахідки свідчать, що тут жили уличі, які заселяли територію між Бугом і Дніпром. З ними постійно воювали київські князі і довгий час ніяк не могли їх завоювати.
            Ці знахідки можна віднести до IX XIII ст.
4.    Замок
            Понад 100 років Поділля було під гнітом Золотої Орди. В XIV ст. литовський князь Ольгерд, скориставшись ослабленням монголо-татар, розгромив їхні орди на р. Сині Води (Синя Вода) і захопив Поділля (Пониззя, як тоді називалось), яке віддав своїм племінникам Юрію, Олександру і Костянтину Корятовичам. Ті, в свою чергу, почали роздавати землі своїм васалам – військовим слугам. Володіння на захід від Тростянця і на північ від Тульчина дістались Герману Дашкевичу. В II половині XIV ст., боячись українських селян, литовські феодали всюди на Поділлі почали будувати укріплені замки. Для цього вибирали віддалені від населених пунктів місця з високими природними горбами, які ще більше насипали і укріплювали, будували будівлі. Такий замок виник і в нашій місцевості, залишки якого (високий земляний горб) знаходяться за 2 км на північний захід від села. Очевидно, він і належав Герману Дашкевичу.
            Українські селяни постійно боролись проти литовського феодального гноблення. До того ж на Поділля часто робили набіги кримські татари. Щоб захищатись, феодали почали будувати нові замки, укріплювати старі, роблячи схили горбів крутими. Обов'язково в кожному замку робили один чи кілька підземних ходів, щоб тікати на випадок тривалої облоги. Дашкевичі побудували кілька замків, в яких жили по черзі залежно від обстановки, яка складалася у їхніх володіннях.
            В XVI ст. Поділля захопили польські феодали, і замок перейшов до одного з польських шляхтичів (ім'я невідоме).
            В 1648 р. почалась визвольна війна українського народу проти польського гніту під проводом Богдана Хмельницького. Козацьке військо вийшло із Запорізької Січі і пішло визвольним походом по всій Україні. На Брацлавщину прийшов з 10-тис. загоном сподвижник Богдана Хмельницького Максим Кривоніс. Він визволив міста-фортеці Тульчин, Брацлав, багато сіл. Тоді ж було визволено Соколівку, містечко Куниче і замок.
            В 1672 році турецький султан Магомет IV з 300-тисячним військом напав на Поділля і завоював його. Але населення не корилось, боролось. В 1674 році він пішов на Поділля каральним походом. Яничари нещадно знищували на своєму шляху всі міста і села, забирали людей в полон і гнали на невільничий ринок у Кафу (Крим).
            Ще в післявоєнні роки на вершині горба було видно запа______________, прикриті залишками напівзогнилих дверцят. До війни, в 30-х роках, відчайдушні шукачі золота пробували проникнути в напівзасипані підвали, але нічого не знайшли. Старожили розповідали, що був підземний хід.
Зараз схили стали нижчими, більш пологими. Навколо насаджені дерева. Сюди влітку приходять на відпочинок куничани. Всі, хто приїжджає в гості, обов'язково відвідують це місце. Скрізь безлюддя, витає якась таємна.
            Людина, яка піднялась на вершину замку, почуває себе неземною, відірваною від усього світу.
На східному схилі, найбільш пологому, звідки, очевидно, був в'їзд в замок.
5.    Місто Куниче. Рублена криниця. Козацька криниця
            Точна дата виникнення поселення "Куниче" невідома. Очевидно, воно виникло ще в XIV ст., коли будувався замок. Археологічні знахідки свідчать про те, що люди тут жили ще 60 – 40 тис. років тому. Вперше Куниче згадується в письмових джерелах в 16_____ р., коли Максим Кривоніс визволяв Брацлавщину від польської шляхти. Козаки стояли станом на південь від села, на долині, під лісом. Там вони викопали криницю, з якої люди і досі п'ють воду. Вона так і називається "Козацька криниця".
            В письмових джерелах зазначено, що в першій половині 1654 року в міста і села полку Брацлавського були послані Федір Борятинський та піддячий Василь Хапугін, щоб привести до присяги на вірність Російській  державі населення. Згадується 19 міст і сіл, в тому числі Брацлав, Тульчин, Тиманівка, Баланівка, Сомівка, Куниче, Тростянець, Клебань, Ободівка, Жабокрич, Соколівка і т. д.
            З покоління в покоління передавались старожилами перекази про стародавнє місто Куниче. Це було невелике місто, неподалік Кучманського шляху, обнесене валом, укріплене частоколом. В місті стояли чотири церкви. Посередині, на великій площі, була викопана криниця і обнесена дерев'яним зрубом, через що і називається "Рублена криниця". Все населення міста збиралось тут на свята, на збори, де вирішували життєво важливі питання.
            Під час карального походу на Поділля в 1672 році турки штурмом взяли Куниче. Місто зруйнували вщент, населення забрали в рабство, будівлі та укріплення зрівняли із землею. Літопис свідчить, що турки після зруйнування Куничого пішли на Ладижин, Бершадь, Умань, де також зробили великі спустошення.
            Городяни, які залишилися живими, почали селитись на південний схід від міста і поклали початок теперішньому селу Куниче.
            На місці давнього міста збереглася лише Рублена криниця, яку жителі села доглядають і п'ють з неї воду. Під час робіт на навколишніх полях знаходили наконечники (залізні) татарських стріл, биту цеглу, каміння, уламки посуду, людські кістяки. І досі на зораному полі видно червоні плями від цегли, яка розсипалась на пісок, білі камінчики вапняка.

II Історія і люди
            На протязі всієї історії кількість населення у селі все збільшувалась. До війни тут проживало майже 3 тис. чоловік. Всі діти і молодь навчались. 70 випускників школи закінчили різні вузи країни і здобули вищу освіту. З них: учителів – 22, інженерів – 11, агрономів та інших спеціалістів с/г – 11, бухгалтерів, економістів – 5, лікарів – 10, юристів – 3, геологів – 2 та інші.
            33 куничан стали офіцерами.
            За роки незалежності закінчили вузи лише 6 чоловік.
            Наші односельчани, будучи забезпечені роботою, мали змогу розвивати свої творчі здібності в різних галузях народного господарства.
            Коломійчук Леонід Михайлович – син бідного селянина. Блискуче закінчив школу, політехнічний інститут. Викладав в Одеському інституті електротехнічного зв'язку. Він був дуже талановитим викладачем. Став профессором. Його наукові праці "К вопросу о резонансе", "К теории рабочих параметров однозвенных фильтров" та інші введені до підручників для вузів. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни.
            Козак Павло Васильович – більше 15 років був заступником міністра фінансів МРСР. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни.
            Бородачик Петро Іванович – за освітою фінансист, 20 років очолював фінвідділ Крижопільського райвиконкому.
            Слободян Микола Васильович – агроном за освітою, був головою колгоспу, директором великого радгоспу на Київщині. Зараз працює в Київській держадміністрації.
Мельник Олександр Якович – закінчив Одеський державний університет і здобув професію інженера-геолога. Вже багато років керує Крижопільською шляхово-будівельною дільницею. З його ініціативи зроблено асфальтове покриття дороги на Куниче, завдяки чому став ходити автобус до Вінниці.
Єроменко Григорій Макарович – особливо багато зробив для розвитку колгоспу і села. Пройшов шлях від простого механізатора до голови колгоспу. Закінчивши Уманський с/г інститут, одержав диплом агронома. В 1977 році його обрали головою колгоспу. Вже 27 років очолює наше господарство. За цей час село невпізнанно змінилось: побудовано нову школу, адміністративний будинок, Будинок культури, торгово-побутовий комплекс, меморіал на честь полеглих на фронтах односельчан, озеленено центр села, впорядковано центральну площу. Тут ніби невеликий дендропарк: ростуть ялини голубі і європейські, туя, ялівець, спірея, буксус, магонія, берези, липи, горіхи, горобина, плакучі верби, свидина, горобина Глоговина (берека).
Нагірняк Михайло Зіновійович – після закінчення Київського політехнічного інституту одержав професію інженера-мостобудівника. Тепер він являється головним інженером мостобудівного тресту з базою у м. Новоросійськ. Під його керівництвом будуються мости на Північному Кавказі, від Новоросійська до Кабардино-Балкарії.
Були талановитими хірургами Козак Дмитро Гнатович (м. Сороки) і Бегар Стах  ійськовий хірург, Латвія).
Багато односельчан внесли значний вклад в освіту, медицину, культуру, народне господарство країни. Всіх перечислити неможливо.
В селі є свої династії спеціалістів в різних галузях господарства.
Так з багатодітної сім'ї Мартинюка Григорія Васильовича вийшло 11 спеціалістів: медики, педагоги, інженери, економісти, міжнародники.
Багатодітна сім'я Бородачика Павла , селянина, колгоспника, дала 4 лікарів, 3 офіцерів, 2 інженерів, бухгалтера, ветеринара, медсестру, фармацевта – 13 спеціалістів.
Складною була біографія селянського сина Коломійчука Монтія Михайловича. Від природи розумний і обдарований, він довго шукав свій шлях в житті. Народився в буремному 19___ році. Після школи працював ланковим у колгоспі. Закінчив педагогічні курси. Вчився у Київському річковому технікумі. До війни встиг закінчити військово-інженерне училище, здобувши спеціальність інженера електротехнічних військ. Воював на фронтах Фінської і Великої Вітчизняної війн. Двічі був поранений. Нагороджений медалями. По закінченню війни навчався у Московському інституті електротехнічного зв'язку і в 1951 році здобув професію інженера радіозв'язку. Одночасно в 1950 році екстерном закінчив Московський політехнікум зв'язку.
Навчаючись в електротехнічному інституті зв'язку, поступив в 1949 році ще в Московський державний університет ім. Ломоносова на механіко-математичний факультет, який закінчив в 1954 році, з правом викладання у вузі. З 1954 року працював старшим викладачем, а потім доцентом в Одеському електротехнічному інституті зв'язку. Лекції його завжди були цікаві і доступні. До студентів був вимогливий, але користувався великою повагою.
Свою кандидатську дисертацію захистив у Московському електротехнічному інституті, де йому в 1965 році присвоїли вчений ступінь кандидата технічних наук. Через 3 роки, в 1968 році. Вища Атестаційна комісія Ленінградського електротехнічного інституту зв'язку ім. Бонч-Бруєвича затвердила його в науковому званні доцента по кафедрі "Нелинейные электротехнические цепи". Весь час займався науковою роботою, приймав участь у різних семінарах, симпозіумах. Написав 13 наукових праць, 6 методичних посібників. Окремі положення його праць введені у вузівські підручники.

Нагірняк Іван Матвійович – народився в 1933 році в багатодітній сім'ї селянина. В 1940 році пішов у 1 клас Куницької початкової школи. З перервами (був воєнний час) закінчив 4 класи в 1946 році. В 1946 – 49 роках навчався в Соколівськiй 7-річній школі. Середню освіту здобув у Кирнасівській СШ Тульчинського району. В 1952 – 55 р. р. – курсант Київського артилерійського училища. 3 роки по закінченню училища служив командиром взводу управління в окремій механізованій армії в Румунії. Після повернення на Батьківщину був командиром батареї 122 мм гаубиць. В 1959 році поступає в Московську ракетно-артилерійську академію ракетно-артилерійських військ. По закінченні академії у званні полковника в 1965 році одержав направлення в НДР, де до 1971 року був командиром реактивного дивізіону ракетних установок "Град" ("Катюша").
В 1971 році повертається у Москву і 3 роки перебуває на посаді заступника коменданта м. Москви. А з 1974 по 1986 роки працює старшим викладачем у Московському геологорозвідувальному інституті.
Армії віддав 34 роки свого життя. Зараз перебуває на пенсії, але ще працює у ВАК "Спецреставрація" уряду м. Москви.
III Село сьогодні

Центральна площа села
Меморіал
в пам'ять полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни односельчан
(1979 р.)

Перша школа в Куничому була заснована в 1864 році. В 1910 році було збудовано школу на 3 класні кімнати, в якій сільські діти навчались до 1982 року.
Матеріали підібрала і написала Мармур Н. К.


 

3 коментарі:

  1. Я КУничанка і горджуся тим. Народилася в 1956 році. Закінчила 8 річку. Навчалася в Брацлавському с/г технікумі, здобула професію бухгалтер. з 1978 по 2000 працювала на будівництві Дністровської ГЕС. Проживаю в м. Новодністровськ, Чернівецької обл. Письменниця. У 2019 році друком вийшла моя перша поетична збірка Я повертаюсь, до якої увійшли твори про рідне село.

    ВідповістиВидалити
  2. Я Артур Борис, житель / громадянин Республіки Росія. Мені 52 роки, я підприємець / бізнесмен. Одного разу у мене були труднощі з фінансуванням мого проекту / бізнесу, якби не добрий друг, який познайомив мене з містером Бенджаміном Лі, щоб отримати позику на суму 250 000 доларів США у його компанії. Коли я зв’язався з ними, пішло лише п’ять робочих днів, щоб завершити процес кредитування та перевести його на мій рахунок. Навіть маючи погану кредитну історію, вони все одно пропонують вам свої послуги. Вони також пропонують усі види позик, такі як кредити на бізнес, житло, особисті позики, автокредитування. Я не знаю, як подякувати їм за те, що вони зробили для мене, але Бог винагородить їх згідно зі своїм багатством у славі. Якщо вам потрібна термінова фінансова допомога, зв’яжіться з ними сьогодні електронною поштою 247officedept@gmail.com Інформація про WhatsApp ... + 1-989-394-3740

    ВідповістиВидалити